Історія села
Близько 1600 року була заснована слобода Бузова. Тоді вона належала до Білогородського маєтку князів Острозьких. Впродовж 1600–1624 років у актах «Źródła dziejowe» міститься вісім позовів від різних власників до князів Острозьких про їхніх підданих, що самовільно оселилися в Бузовій. За твердженням Похилевича село отримало назву від дикої бузини, яка колись густо росла по долині, де розташувалося село.
Можна припустити, що Бузова, можливо випадково, або тяжіючи до старих адміністративних кордонів, потрапила тоді до нової адміністративно-територіальної одиниці — Ясногородської сотні Київського полку у щойно тоді створюваному козаками новому державному об'єднанні Війську Запорозькому (Гетьманщині).
Після козацьких воєн, які прокотилися краєм, у 1720 р. у Бузові знаходилося лише 5 дворів.
У 1820 р. село належало графині Ізабеллі Ледуховській, яка цього року продала його Вікентію Цивінському, після смерті В. Цивінського маєтність успадкували його сини Владислав і Казимир, першому з яких відійшло 1677, а другому 1839 десятин (дані на початок 1860-х рр. з праці рос. дореф. Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи. — Кіевъ, 1864.). З цієї ж праці відомо, що на початок 1860-х рр. у селі жило «жителей обоего пола 628».
В середині 1880-х рр. у Бузові нараховувалося «жителей обоего пола: православных 843, римокатоликов 60, евреев 13». Ревізських душ — 266. Селяни мали у власності 693 десятини наділеної землі, за яку сплачували щорічний викуп 761 карбованець 80 копійок. Ці виплати були скасовані лише 1906 року, коли викуп за землю, розрахований реформою до 1910 року, селянами було майже повністю сплачено. Також на середину 1880-х рр. у власності молодшого сина В. Цивінського Казимира у Бузові залишалося 876 десятин землі, а старший — Владислав продав свою частину спадщини, 496 десятин орної землі та 786 десятин лісу, професору Київського університету А. Матвеєву у 1871 році, який у 1882 році помер, але до того часу активно влаштовував в селі своє господарство, розбив сад, побудував паровий млин та інші господарські споруди.
На 1900 рік у Бузові було 216 дворів, нараховувалося 1058 жителів, з них чоловічої статі — 479, жіночої 579. До Бузової належало 2421 десятина землі, з них — 1685 десятинами володіли поміщики, до церкви належало 35 десятин, селяни володіли 656 десятинами землі, інші стани — 45 десятинами. Село належало поміщикам сину Казимира Цивінського Флоріану та Фрідріху Барчу. В селі знаходилася православна церква та однокласна приходська школа.
Близько 1930-31 рр. в селі сталося різке зубожіння людей, викликане примусово-«добровільним» створенням колгоспу за наказом комуністів. Колективізація супроводжувалася засланням в Сибір селян, які мали міцні господарства, «куркулів» і «підкуркульників».Під час колективізації у людей відібрали худобу і землю у колгосп, залишивши лише невеликі присадибні ділянки, з яких люди ледве харчувалися, вилучили також сільскогосподарський реманент, розібрали і забрали на дошки в колгосп навіть людські комори для зберігання зерна.
Восени 1932 року керівництво колгоспу та сільради одержало надпланові завдання по заготівлі хліба. Загони комсомольців відбирали в хатах все, навіть насіннєвий фонд і ті небагаті запаси, що залишали селяни для харчування. Тому вже в грудні-січні в селі почався страшний голод.
Під час примусової колективізації і штучного голодомору за свідченнями старожилів у селі загинуло 50 осіб
В «Історії міст і сіл Української РСР» про Бузову початку 1970-х було подано таку інформацію:
У Бузовій міститься центральна садиба радгоспу «Бузівський», за яким закріплено 3847 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2152 га орної землі. За трудові досягнення 27 передовиків виробництва нагороджені орденами й медалями, серед них Р. Л. Ульяненко - орденом Леніна. У селі працюють середня школа, клуб, бібліотека; є також лікарня і приватний пологовий будинок.
8 листопада 2014 року релігійна громада села Бузова, окрім святкування храмового свята парафії, урочисто провела відкриття пам'ятного хреста Героям Небесної Сотні, чин освячення хреста звершив митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній.
В селі Бузова, за арресою вулиця Дмитрівська, 1 (поворот праворуч з Житомирської траси в бік села Миколаївка) знаходиться Етно-комплекс "Українське село", на території якого знаходиться храм Святого Великомученика Дмитрія Солунського. Комплекс представлений як музей під відкритим небом який складається з історико-етнографічних областей: Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Полісся, Поділля, Південь, Карпати . Кожна область представлена своїми особливостями житла, інтер'єру, побуту.
Почуто й записано зі слів старожилів історія нашого села в складі (Гурівщина, Любимівка, Буча, Хмільна)
Цариця Катерина ІІ, ще в 1775 році своїм розпорядженням дворянству були дані особливі права на користування землею. Через 20 років по тому, коли Польща перестала самостійно існувати, а Росія одержала Білорусію, Волинь, Поділля – було розселення поляків, чехів, німців по землях Росії і Русі (України) Київської.
Всім відомо, що шлях з Петербурга до Москви, Києва в ті часи долали на перекладних.
І на нашій нинішній трасі Київ – Львів поселень не було. Були постоялі станційні двори, де міняли коней. Катерина проїжджаючи особисто давала назву цим станціям: 1-ша Катеринівка, 2-га – Любимівка, 3-тя – Калинівка і т.д., звідки й назви сіл.
В одній з них, нашій Любимівці був ”смотрителем” брат визначного художника Карла Брюллова. Саме село почали заселяти переселенці з урочища “смолянка” в 1936-1938 роках. А от Гурівщину найменували в честь проживаючих там братів Гурових.
А от хутір Буча, він і названий хутором бо там були ліс і болото та протікала річка Буча. Першими жителями там були декілька хатинок євреїв, самовільно поселених. Це було до розселення поляків, яким дісталась Миколаївка і Буча та панові Терещенку. Йому були підпорядковані і Гурівщина, і Буча, і Любимівка, і с.Шпитьки, та в хуторі Буча ще панував один пан Бандура – лікар, який мав свій маєток і поліклініку.
Першими поселенцями Бучі було 8 поляків Мальчевських, Шовківських, Шустинських, Зіневичів, Рожнятовських, Зелінських та Фонтаніїв. Їм не дозволялось одружуватись з „мужиками”. Так було до 1917.
Революція – люди пережили. 1924 рік період Непу переселення людей з хуторів в село Любимівка, з хутора Смолянка та в с.Гурівщина. Жителі пережили страшні часи, колективізації, розкуркулення, позбавлення землі, майна, висилки в Сибір. 1933 рік - голодомор, 1939- - фінська війна, 1941 рік – Велика Вітчизняна війна, з якої не повернулось в села більше тисячі односельчан, та сотні інвалідів без рук і ніг, які повернулись з війни.
На жіночі плечі звалені всі роботи: косити, молотити, дітей ростити. Такі жінки як Олена Белінська косили план 1 год. – 0,20 га. вручну жита скиртували, вручну картоплю копали під лопату.
1945-1947 роки відбувається підйом сільського господарства.
1960-1970 роки – реорганізація колгоспів в радгоспи.
1990 рік – перебудова.
Весь цей тягар звалений на людські плечі пережито нашими односельчанами.
Особливо визначних людей в наших селах не було. Є матері героїні Ганна Домашенко, Марія Фонтаній, Валентина Ільченко.
Є вихідці: лікарі, вчителі, землероби, хлібороби, ковалі, артисти, заслужені ветерани, яких сьогодні відзначають. А села живуть – життя продовжується.
С. Хмільна заснована у ХVIII ст., за часів Богдана Хмельницького. Проїжджаючи цією місцевістю, він зупинився біля р. Мокра.
Після від’їзду, залишив в селі чоловіка на прізвище Хмілін. Він і був першим поселенцем. На честь нього і було назване селище Хмільна.
